Микола Федунець
ПОДІЛЛЯ
Цю землю серцем і руками
Зумій пізнать, зумій відчуть.
В думках з моїми земляками
На польових вітрах побудь.
Зумій відчуть наш чесний будень –
І думи наші, і труди.
Тут квітень, - скажеш ти, - і грудень
Одного прагнуть: щоб цвісти.
Я тут живу! Над голубою
Красою Горині й Дністра.
Прийди - я поділюсь з тобою
Скарбами праці і добра.
Тепло долонь на двох поділим,
На двох і сміх, і смутку мить.
Бо й називається Поділлям
Земля, де маю щастя жить.
Ця стежка, ще веде до джерела,
Мене до себе знову вабить,
кличе.
Із соняхом цілується бджола
І журавлі розчулено курличуть.
І раптом стрепенулась, ожила
Моя душа. Запахла п'янко
м'ята.
Іду по стежці, йду до джерела.
Якого ще, якого мені свята?
Співає рокітливе джерело,
Спиваю його звуки життєдайні.
Мені на світі - знаю - повезло
На край Подільський –
дивовижний, файний.
На стежку, що веде до джерела.
До джерела, яке лікує душу.
Куди б мене судьба не завела –
Сюди я повертатись завжди
Мушу.
Ой, заграй бандуро! Душу зачепи,
Думи, мов колосся, пов'яжи в снопи.
Хай Вкраїна має з дум тих урожай.
Срібний жаль бандури - то мій рідний край.
Пригадай, бандуро, як було в віках,
Як гулять уміла шабля козака,
Як обороняла землю і пісні,
Як в похід збирались рано-навесні.
Ой, заграй, бандуро, душу не ятри!
Діти-яничари вже не тільки Крим –
Мову обступили і кричать: "Умри!"
У Чорнобиль вп'ялись смерті якори.
Френкелі концлагів - весь народ у страх:
Голод - за ланами, вишки - по містах.
0 кати народів і усіх часів!
Що там проти зграї тюрмочки царів ?!
Мічений докінчив, що почав Ілліч, -
В болотах манкурства наш народ до пліч.
І тепер над дуже світлим майбуттям –
Холуїв тиради, космокрадів стяг.
Ой, заграй, бандуро, душу зачепи,
Думи, мов колосся, пов'яжи в снопи -
Може, буде з дум тих слави урожай.
Чорний біль бандури - то наш рідний край.
